— Я зараз помру від цієї спеки.
— Не дочекаюсь тебе, Вовочка.
— Тобі смішно, Свєта? Капець. До дому ще метрів двісті, світла немає, бо по графіку вирубили ще о десятій. Тож ліфт не працює, а у мене дві баклажки води. Дванадцять літрів. На п’ятий поверх. По сходах.
— А як я за два роки до смерті чуть не падала на сходах…
— Ой, Свєтуля. Я як згадаю те, аж плачу. Я тоді ледь встиг тебе на верхній сходинці підхопити. Ото, якби скотилася. Капець би тобі був ще тоді. Я не очікував, що Хорея звалить тебе так швидко… Так, всьо! Я далі не піду… зараз отут під деревом ляжу і вмру… отут, у тіньку… отако… всьо, мене нема… був, і згорів під сонцем… як вампір.
— Полеж, полеж… он, диви, з тебе діти сміються…
— Пофіг… Хоча… я дуже не люблю, як з мене сміються. Що? Він сказав “кончений”, Свєта? Чи мені почулося?
— Хлопчик сказав: “Бухарик кончений!”
— Ніфіга собі!.. Свєта… Вони ржуть з мене?
— Хочеш, я їх покараю?
— Ну, можна… трішки… вони ж діти… чуть-чуть… не люблю образ…
— Бачиш, зграю собак? Я зараз накажу їм порвати дітей…
— Ти що?..
— Дивись…
— Блін! Вони несуться і гавкають… на дітей!
— Дивись, дивись…
— Свєта, припини… Свєта, ти що здуріла?
— Я не можу здуріти. Я — Дух.
— Свєта, харош… собаки зараз накинуться на дітей! Свєта, припини! Ти що, ї*анулась!? А-а-а!.. о… вони пробігли повз дітей…
— Там чужа собака. Зграя гавкала і бігла до чужої собаки. Вона там… за кущами. Ти не бачив. А діти бачили. Вони навіть не злякались.
— Ху-у-ух. Ти реально жорстока, Свєта. У мене чуть серце не стало. Хіба так можна зі мною. У мене зараз почнеться панічна атака.
— Вовчик, вибач… вибач, любий.
— Та ну тебе… Навіщо ти так зі мною?
— Вовчик, я не наказувала насправді нічого тим собачкам.
— Задовбала. Знову твої штучки з Планами.
— Ну, вибач. Я знала, що зграя зараз понесеться. Я налякала тебе, але…
— Але що?
— Я хочу тобі дещо розповісти.
— Ага, Свєта, як завжди, щось цим випадком має проілюструвати, бо ж вона у нас крута Відьма-Ілюстраторка-Вовчикова-Вихователька… І що я маю дізнатися цього разу?
— Заспокойся, нарешті. Бачиш, наскільки любов може бути жорстка і ревностна. Ти майже повірив, що твоя Богиня заради тебе зробить таку дику річ, як вбивство дітей, що тебе образили?
— Та це хіба любов Богині? Це що, така любов Божа? Це вже перебір.
— Цей перебір описаний у шанованій людством Книгі Життя, Вовочка?
— У Біблії?
— Так, Вовчик. У Другій Книзі Царів (2 Цар. 2–23, ) (2 Цар. 2–24) описаний випадок такої несамовитої Божої любові, яку наш Господь проявив до свого дуже любимого пророка Єлисея. Був той Єлисей крутим настільки, що його почитали і слухались усі царі, принци, міністри і зами міністрів. Короче, почти як Арестович. І був цей пророк настільки зайнятим всякими там пророковими справами, що аж облисів. Чи то не носив тюбетейки, а може Господь погладив по голові, забувши, що має дуже гарячу руку…
— Попав під гарячу руку Господа…
— Так, Вовчик… А дива які круті творив той Єлисей!… Та шо ти! Там когось вилікує, або навіть воскресить. Там воду знезаразить, бо хлорки ще не придумали були, тож без чудес ніяк. Але вилікувати своє облисіння чомусь не получилось…
— …а може так модно було.
— Хай там як… І йшов якось Єлисей, творячи дива, від одного дива до наступного. І проходив він повз дитячий садочок, де було щонайменше з півсотні діточок. І, коли ті нерозумні дітки побачили лисого дядька, то, як і годиться дітям, почали дражнитися, говорячи: “Лиса башка, дай пиріжка!” Ситуація майже така, як і у тебе, Вовчик, коли той пацан сказав: “Бухарик кончений!”. І Єлисей теж був дядько ранимий і пожалівся свому Господу: “Я такий хороший, а вони обзиваюцця! И-и-и!”.
Господь, як я й казала, дуже сильно, до нестями, любив свого пророченька. І вирішив Бог покарати тих його обідчиків. І, нє, шоб, по сраці надавати, або в куток поставити, на гречку. Хіба ж то наказаніє? Господь же в нас такий сильний і справедливий, що куди там!
І згадав Господь про двох ведмедиць, що вони були винні перед Господом за те, що розорили колись його улюблену пасіку, бо ж ведмеді хотіли меду. А то, до слова, був особливий мед, бо з нього текли ріки в Землю Обітовану.
І мовив Господь до незадачливих тварин: “Ідіть же, розтерзайте тих сучиних дітей, бо обідили вони мого любимого Пророка Єлисейка!” Ведмедиці були трохи сторопіли, бо ж… діти… як так?… не гарно розтерзувати діточок…
Але наполягав Бог, говорячи: “А борг відпрацювати хочете? (я маю на увазі половину…)” — “А хто ж не хоче” — погодились ведмедиці.
І пішли вони, і рвали тих дітей, аж 42 (сорок дві) душі.
— Сорок дві? Це ж… Ого!
— Атож. Якщо рахувати, що розірвати одну дитину можна, щонайменше за півхвилини, то продовжувалася та рванина-різня десять із половиною хвилин. Тож дітки, ймовірно шикувалися в чергу, аби мати вдачу бути розтерзаними дикими звірами. А ті, що були крайні, очікуючи своєї участі, встигли навіть збігати за морозивом. І навіть встигли з’їсти те морозиво на досаду солодкоїжкам ведмедицям.
Коротше, так… дитинка за дитинкою, порвали звірі всих сорока двох за наказом Господнім. І був відомщений несправедливо ображений Святенький наш Єлисейчик.
Батьки претензій виказувати не рішились, бо ж “путі Господні несповідні”. Та й діти ті розідрані не дуже слухняними були. Як кажуть, Бог із ними. Так їм і нада. Щоб слухались інші тепер… О!
— А ми тепер читаємо Святе Писання і не нарадуємося, бо ж Господь нас настільки любить, що заради нас оно, що творить. Оце любов! А не то, шо…
— Атож, Вовчик. Слід зазначити, що той, хто писав ці рядки, й гадки не мав, що за тисячу років така поведінка Господа і така його настійлива любов буде виглядати, м’яко кажучи, аморально. Тоді, коли писалося це, ростерзання десятків дітей заради обіди державного совітника не вважалося чимось надзвичайним.
— Але ж ми всмоктуємо з Святим Писанням і його аморальність. Аморальність вчинків його геров і пророків.
— Ну, багато хто, Вовчик тобі може заперечити, що це не вчинки, а, скоріш, метафора.
— Ніхера собі метафора! Господь, не моргнув своїм всевидящим оком, вбиває сорок дві дитини, бо ж… що?
— Зваж ще й на те, що цю історію, як і багато інших писали не досвічені голівудські сценаристи. А потім ці історії були ще й пошматовані і відредаговані на перших Соборах при Імператорові Костянтині. І керувалися горе-співавтори лише тим, щоб внушити богобоязнь своєму народові. Про мораль ніхто якось не подумав.
— Ага, таке враження, що Нетфлікс зняв корейський серіал на замовлення телеканалу “Надія”. Чекай, тобто не тільки тисячі років тому, при Єлисеї, але й у трьохсотих роках вже Нашої Ери, коли складали Біблію, вбивство дітей не вважалося чимось недобрим, а навіть дещо корисним.
— Так, Вовчик, і ви це несвідомо всмоктуєте. І, згадай наші дні. Маріупольський Театр. В підвалі його від російських бомб укрилися мирні мешканці міста. Дуже багато дітей. Тому що намагалися зібрати дітей у одному безпечному місці, думали, так краще. І, потім здуру біля театру написали слово “ДЕТИ”. Бо, думали, невже християни будуть кидати бомби, якщо написано “ДЕТИ”?
— Бомбити почали в рази більше.
— А як мають вести себе люди, яких виховали на моральних принципах Книги Життя, в якій Іменем Господа воскрешають своїх фанів і вбивають дітей, які дражнять цих фанів?
— Але ж християни теж бувають різні, Свєта?
— Усі ви різні, Вовочка. Це не заперечує того, що Духовне Вчення не може бути аморальним.
— А звідкіля взагалі взялися ці поняття моральності. Вони що, вродженні у людини, чи з’являються у процесі виховання?
— Твій Дух вже знає відповідь на це питання, Вовчик. Я налаштувала всі потрібні Струї. Коли Твоя Свідомість буде готова це прийняти, ти пізнаєш відповідь.
— Я ще не созрєл?
— Можна й так сказати.
