— А-а-а, Вовчик перетворюється на Свєту?
— Вовчик, ти їдеш з глузду? Чому це ти перетворюєшся на мене?
— А я тобі і усім зараз розповім. Дивіться, пару тижнів тому я почав робити отак: набираю у рота напій, хоч каву, хоч воду… будь яку рідину, полощу нею у роті, а тільки потім ковтаю…
— І що?
— А те, що я раніше ніколи так не робив. А хто мені відповість? який Дух… тобто яка Духиня мені може відповісти?: у кого при житті була така звичка — перед ковтанням полоскати у роті? Га?
— У мене, то й що?
— А я б так не сказав: “то й що?” Мені тепер все предєльно ясно. Ти захопила мою Душу, а через мене хочеш захопити весь світ, наводнити… тобто наДушити його різними злими Духами і підкорити собі все людство… А-а-аа-а!!!
— Не кричи, собак побудиш. Якщо читач раптом зараз вирішив, що читає містичне фентезі ужасів про загробний світ, то я мушу його розчарувати: Вовчик просто дуркує, і якщо ви хочете уявити, що воно насправді зараз відбувається, то уявіть оці його слова, наче їх декламує, скажімо Луї де Фюнес або… ні, таки Луї де Фюнес найбільше підходить на роль Вовчика…
— Що? Свєта, Луї де Фюнес? Та як ти посміла взагалі? Це ж треба? Оце я так дурнувато виглядаю?
— Ти ведеш себе так дурнувато. І, мушу зазначити, що ведеш ти себе так лише зі мною, а так, зі сторони ти виглядаєш досить невиразно і скучно. Настільки скучно, що коли я перший раз тебе зустріла, то подумала “Боже, нащо я сюди зайшла? Мені доведеться хвилин десять провести біля оцього “ні-риба-ні-м’ясо?”.
— …
— Вовчик… Вовочка… Ну, пробач, любчику… Вова…
— Це вже переходить всі межі, Світлана! Ти оце так зі мною? При людях? Та як тобі взагалі…
— Не переживайте, зараз все мине… Це наша звична розмова. Він у мене доволі милий і самоіронічний.
— А єдине, що мені тепер зостається, це застрелитися… Інакше Свєта повністю заВолодіє Володьою… І Фізичному світові гаплик… А я ще думаю… згадала про своє кільце… чого б це вона попросила знайти свою каблучку? Та ти ж Саурон! а не Свєта… Та-а-ак…
— Вовчик, тепер треба срочно знищити кільце…
— Так, розплавити у горі… о! у шахті “Жовтнева”!… і застрелитися!
— Ти не застрелишся, Вовочка.
— Чого б це… от візьму… і…
— у тебе немає пістолета…
— тоді втоплюся…
— ти вмієш плавати, не получиться…
— повішаюсь…
— ти боїшся…
— щось вигадаю…
— Самовбивство — це дуже відповідально, Вовчик…
— Ха! Ви чули? Відповідально? Взагалі то я збираюсь врятувати людство від Страшної Духині Свєти.
— Давай серйозно. Ти у нас самовбивця зі стажем, так би мовити. Скільки разів за життя ти замислювався про такий вчинок?
— О! Багато разів.
— Здається, що в кожній життєвій ситуації, коли, як ти думав, у тебе немає вибору, ти завжди думав… що ти думав, скажи чесно, Вовочка.
— Чесно? А ти потім не будеш з мене ржати.
— Ага, зараз тобі самому буває смішно, а мені значить не можна з тебе ржати?
— Добре, тобі можна, Свєточка. Ржи. Я думав в ті миті, що “от зараз як стрибну у вікно і ви всі зразу про це пожалієте!”
— Бо ти ж як і багато інших, хто зриваються з табуретки своїм вчинком обов’язково хочеш комусь щось довести, чи не так? Ти думаєш, що всі, хто узнають про твій вчинок, обов’язково пожаліють, будуть волати, типу: “та як же ж це? як ми не вберегли його? ми ж могли щось зробити? а ми ж бачили, в якому він, бідняжка, був стані! ай-яй-яй! то ми ж тепер до кінця життя будемо плакати! прямо від цієї хвилини почнемо і до останньої хвилини, аж поки Всесвіт буде існувати… Боже, Боже!… яке горе!…” Мушу тебе, шановний Суїцидненку розчарувати, ніхто за тобою горювати не збирається. І, якщо ти уявляєш, що той або та, хто, як ти вважаєш став прямою причиною твого рішення піти з життя, раптом зрозуміє і визнає себе винним у твоєї смерті, то ти глибоко помиляєшся. Він, як і усі інші “невинні”, поплаче максимум під час процесу закопування тебе у землю і побажає, щоб вона стала пухом… в кращому випадку пухом, бо може ще й залізобетоном побажати… І ніяк ти не відомстиш за те, що тебе обідили, повір, абсолютно ніяк…
— Всім пофіг, да?
— Можна й так сказати, але це грубо, Вовчик. Це буде не помста, а такий просто грюк дверима, перед носом твоїх обідчиків. Так можливо, потрібно просто влаштувати такий грюк в прямому сенсі, ще й так, щоб їм носа розквасити? Єдине, що ти справді залишиш своїм родичам після смерті, які, зауваж, зазвичай, геть не “винні” у твоєму самовбивстві, так це великі проблеми. Уявіть, що тебе знайшли зарано і ти, як то кажуть, ще не до кінця ґикнув. Ти уявляєш, скільки людей буде задіяно для твого порятунку?
— А раптом ще й світло вимкнеться під час операції?
— Так, Вовчик, дякую. Але ж ти, пане Вскривальщик, у нас круто все продумав і тебе знайшли аж на третій день. Тобі приємно зараз думати, що ти просто засмердишся і всі будуть казати “Фу-у-у!” над твоїм тілом? А можуть ще вивернути на себе свій обід. Ти про це не подумав. Тебе доведеться герметично запечатати у гробу, аби гості на твоєму похороні не потікали від воні? Оце пам’ять ти залишиш по собі…
— Ха! Той, кому ти хотів таким чином щось довести, дійсно отримає по заслугах за свою неповагу до тебе, бо задихнеться від трупного смердіння… І його ще похоронять поруч з тобою потім. Будете сусідами у Тому Світі, ги-ги…
— Дякую, Вовчик, за такий несподіваний поворот сюжету… А додай, мій любий Самостріл, до цього проблеми з місцем на цвинтарі, бо таких, як ти, чомусь не хоронять серед нормальних покійників. — До речі, Свєта, про те, чому їх не хоронять, як усіх, вважаючи це смертним гріхом. Мені здається, ти мусиш пояснити це докладніше. Це ж твоя парафія, так би мовити. — Взагалі то це релігійна парафія. В деяких релігіях, як у Християнстві, Іудаїзмі і Ісламі, це дійсно вважається смертним гріхом. Хоча, наприклад у Буддизмі це зовсім не гріх, хоча таке і не вітається. — Вони вчать, що душа самогубців попадає в Пекло… — Вовчик, ти вже досить багато знаєш про Духовний світ, зокрема і від мене. Ти знаєш, що Пекло, чи Рай — це, м’яко кажучи, релігійні вигадки. От про те, куди попадає Душа самогубців, я можу тобі відповісти. Ці душі виглядають досить кумедно, коли виходять і опиняються тут, у Подушці (ПоДушка — це те місце, куди Дух попадає одразу, як втрачає фізичне тіло. Так мій Вовчик це місце назвав, гадає, що це дуже дотепно. Всі питання до нього, бо з постільною річчю це немає нічого спільного). Вони розгублено очікують чогось, типу, Духовних Поліціянтів чи Стражів, які зараз мають схопити і доправити їх на Суд Божий, а там Бог-Суддя їх неодмінно приговорить до вічних мук ув Аду. І саме не рішаються, без якогось особливого дозволу рухатися далі. Виглядає все, як отой Семен Семенович у “Бриліантовій руці”, що допитувався у митника: “Мені уже проходити?” — “Так, проходьте, товаришу, не затримуйте.” Вигадки про те, що в Духовному Світі до самогубців ставляться якось не так, як до інших Душ — релігійні забобони, або як, говорить Вовчик… — Брєд! — Точно. — Свєта, я хочу тобі дещо розповісти… — Ти маєш на увазі свої нещодавні думки про самогубство? Так, Вовочка, я знаю… — Нічого ти не знаєш! — Більшості людей у різному віці приходять думки про самогубство, повір мені… Я знаю, що три тижні тому мій Вовчик був трохи… розчарований життям і реально замислювався, аби вкоротити собі віку. І він мені про це нічого не казав і думав, що я нічого не знаю, наївний… — Ти ж казала, що не читаєш мислі, ах ти ж… — Я не читаю мислі, але ти забуваєш, що я бачу твої Плани (що таке План, стане зрозуміло далі, теж Вовчиковий термін, досить неточний до самого цього явища). І в деяких з них я бачила тебе… скажімо так, убитим самим собою. — Так, звичайно, ти бачиш Плани… О! а як? Як я це зробив у тих Планах? — Оце я тобі так і сказала б… хай тебе кортить… — Безсовісна… чекай, тобто ти все бачила, що я реально хочу зробити з собою… і що? Нічого не зробила? — Вовочка, по-перше, я б не дуже розстроїлася, якби ти це зробив… Думаєш мені приємно оце тут бути, у Подушці разом з фізиком?… думаєш, мені, так би мовити, у глибині душі, не хочеться, аби ти скоріше приєднався до мене, і ми, разом пішли б у нормальну Вічність, як усі нормальні Духи? По-друге, було дуже цікаво і корисно спостерігати за людиною, що до цього готується. По-третє, я бачила ще й ті Плани, що ти почнеш нарешті публікувати нашу книгу і я тебе до цього усіляко підштовхувала. Бо це ж врешті і врятувало тебе від дурного вчинку. І я з самого початку будувала Плани по написанню цієї книги. — О, а можна отут докладніше. Як ти працюєш з Планами, це ж реально містика якась. Обалдєть, розкажи. — Добре, хоча це довга розповідь, бо включає Плани, які, здавалося б не мають прямого відношення до цього. Згадай, кілька років тому, ти знайомишся зі своєю далекою родичкою Вальою в селі, і вона розповідає, що розмовляє з померлим чоловіком. — Так, я вирішив, що вона хвора на голову… вона казала, що він приходить до неї і вони спілкуються, як живі… — У них дуже чисті і прості Плани. Мені було легко звести їх з твоїми Планами. Валя і Віталік, до речі нещодавно воз’єдналися тут, у Подушці і я можу передати їй привіт від тебе, якщо хочеш. — Передай, якщо не важко. — Не важко. Потім трохи не цікаво, бо ж не містично, а Вовчик хоче про чудеса, яких насправді немає. Отже, дивись, помираю я. Що ти мені сказав перед моїм останнім подихом?
— Не покидай мене, Свєта! Розповідай… де ти? що там? як там? Ти сказала… очима сказала “Так”. Я ношу той твій погляд, те твоє останнє кліпання, що означало “Так” у серці. Я згадую його завжди, коли мені важко, бо тоді я знаю, що ти зі мною.
— Вовочка, милий мій, я вклала фактично… не питай як… я такого неймовірного з Планом ще ніколи не робила і не зроблю… я вклала у твої вуста те твоє “розповідай, де ти”. Це було потрібно. Розумієш, тут це як документ, як вимога, щоб мене залишили у Подушці, біля тебе, щоб не забрали до Душника(знову Вовочкина “дотепна” назва), бо там уже справжня Вічність, звідти вороття немає.
— Стривай, тобто ти зараз там, і можеш творити містичні дива зі мною тут у минулому?… моєму минулому?
— Це складно пояснити. Немає ніякого минулого, Вовчик. Ти б це зрозумів, якби не був такий зашторений власним розумом, своєю свідомістю. Але слухай. Ти зрозумів, що я залишилась з тобою…
— Я це відчував… тобто відчуваю… просто серцем… це не пояснити… і… так, Валя, що розмовляла з померлим чоловіком, я зразу згадав про ту Валю, я зрозумів, що я не один такий… що, можливо, я не їду з глузду з горя. Бо й горя ж не було. Я неймовірно радів, коли відчував, що ти нікуди не пішла. І коли заходив у квартиру, я точно знав, що там не порожньо, там ти… і ще… ти моргала лампочками…
— О, як це було складно, Вовчик. Духи не мають впливу на фізичні закони і явища. Хоч ми і енергія, але вона така слабка для Фізичного світу, що для того, аби її виявити, вам потрібен адронний колайдер розміром з вашу Сонячну систему.
— Стоп-стоп, поки я про це подумав, бо потім забуду. Адронний колайдер розганяє частку до майже швидкості світла… ти хочеш сказати, що треба колайдер, що працюватиме з надсвітовими швидкостями?
— От, так ти завжди перебиваєш. Добре, якщо дуже коротко, то не існує ніякої швидкості світла. Це такий же витвір вашої свідомості, як і час. Але ви сам створили ці правила і обрали цей шлях, і рухатися вам потрібно тільки цим шляхом. Зрозуміло?
— Ні.
— То значить і забудь поки що. Не відволікайся. Мені знадобилась поміч, у мене були деякі “впливові” помічники, дякую їм.
— Невже Янголи, Свєтуля?
— Можна й так сказати. Ми збурили частотні коливання. Просто всередині твоєї лампочки. Ми навіть не знали, чи вийде напевно. Але і ти нам допомагав.
Свєта працює з Планами
— Я? Як я допомагав?
— Ми робили той наш “прорив” у ваш світ під час твого сильного нервового збудження. Згадай, що було з тобою, коли заморгала лампочка.
— У мене була панічна атака.
— Так, Вовчик… ти унікальний тип. У твоїй атаці була та енергія, до якої ми, так би мовити, підчепилися. Вона була, як несуча…
— Обалдєть, моя унікальність у психічному розладі. Я дуже щасливий…
— Так, але ж інакше нічого не вийшло б. Я думаю, тобі не треба пояснювати, як я влаштувала твою панічну атаку?
— Капець! Так це ти заставила того ідіота по кличці Дрон так заорати на мене того вечора?
Дрон кричить на Вовчика
— Так, я розрахувала його і твій Плани. Це було жорстко, насправді. Ти не уявляєш якої гидоти довелось привести до Дрона, щоб він зробив те, що було мені потрібно. Він вже був ніякий, хоча йому не звикати. Я бачила твою реакцію… Вибач, Вовочка… ну, вибач…
— Ну тебе нафіґ… я чуть не всрався тоді разом з собаками.
— Але ж тобі потрібне було чудо? За чудеса треба платити, як бачиш.
— Платити обісраними штаньми…
— Зате ти вже напевно знав, що то я, бо ти ж тоді рюмсав: “Свєтуля! Свєточка! Заспокой мене, зроби щось, бо я візьму зараз отой здоровий газовий ключ і вб’ю його” І, коли заморгала лампочка, я зрозумів, що ти відповіла.
— Нормально вийшло?
— Так, Теслюня моя! я чуть з дивану не вискочив від здивування. Чекай, Свєта, я трохи відпочину, бо я ж зараз майже як звичайний читач, я пишу під твою диктовку… і не знаю,що буде далі, не знаю який поворот сюжету ти приготувала мені за кожним наступним словом… і зазвичай це дуже виснажує…
— Добре.
Свєта моргає Вовчику лампочкою
— Після тих історій, потрібно було зробити ще дещо, аби врешті врятувати тебе від самогубства три тижні тому. Ти тоді літав, мов окрилений, вдохновенний ти почав писати, знову почав писати свої пісні й поезії.
— Я не писав кількадесят років. Я думав, що це більше ніколи не повернеться. І тон моїх пісень дещо змінився, він став якийсь мажорний і веселий. Ось, що я тобі тоді писав:
Коли хоче слухати Баха або Магомаєва,
То вона їх воскреса,
Але технічно це не чудеса,
Тому вона не святая…
— Так, було весело, але не правдиво. Хоча, дякую… Тоді, Коля…
— Так, ти мені влаштувала зустріч з Колею. Старовинним другом. Я, коли опісля аналізував, скільки мало зійтися зірок, скільки випадковостей мало статися, щоб ми зустрілися, (а я ж тоді вже мав поняття про Плани), то я вирішив, що така зустріч була просто неможливою. Я зрозумів, що тоді я мав лише кілька секунд в тому вікні можливостей, щоб ми з Колею помітили один одного. Буквально, все вирішував поворот голови у правильному напрямку.
— Вовчик, це був і справді вищий пілотаж з мого боку. Але я тоді була ще чайником у Плануванні. І мені допоміг, уяви собі, Блез Паскаль…
— Який Паскаль, програміст?
— Ні, Вовочка, Паскаль — це не програміст у прямому сенсі, це французський математик і філософ. Я звернулась до нього, бо він тут у нас Гуру у роботі з Планами. Може, якось розповім про нього окремо. Але уяви, що навіть ота старенька жіночка, що затримала тоді тебе на кілька секунд, (а Вовчик бісився, бо довелось пропускати її попереду, а Вовчик дуже поспішав), навіть вона була частиною детально прорахованого Плану, що його ми склали з Блезом. Взагалі про цей План можна написати окрему величеньку главу… Але зараз про головне… Мені потрібна була ця зустріч, тобі, Вовчик потрібна була ця зустріч, власне, бо на ній ти сказав головне: “Коля, ти знаєш, я знову почав писати.”
— Тю… і що в цій фразі такого головного?
— А те, мій Писатіль, що ти став заложником власних слів. Ти ж у нас такий відповідальний. Цими словами ти позначив відправну точку. Бо ти вирішив, що “якщо я вже це проговорив, значить мушу писати. Це тепер мій обов’язок.”
— Сказав А, говори й Б.
— А я сказала: “Просто пиши, як ти говориш зі мною”, слово в слово, такий собі, потік свідомості, я навіть книгу йому його руками закачала на читалку. Одного відомого автора, модного зараз.
— Так, і я розкрив ту книгу тільки після того, як прочитав статтю про те, який він крутий і Нобелівський…
— Я тобі підсунула ту статтю, бо ти ж казав, “так ніхто не пише, що це взагалі за стиль — потік свідомості? І взагалі, я що Писатіль?”
— Так, я розкрив ту книгу, і я зрозумів, що і я можу бути таким Писатільом… Тю…
— Ти писав, я говорила, ти говорив, і ти писав, бо ж пам’ятаєш оті головні слова, що ти сказав Колі? Вони вели тебе. Вони задали тобі вектор.
Свєта диктує Вовчику книгу
— Може це вже нікому не цікаво?
— Потерпи, дай закінчити. А тоді, після кількох глав, ти почав задихатися. Слова, тексти, глави, вони переповняли твою Душу, твою Свідомість. Виявляється, що для того, щоб опинитися на межі самогубства, достатньо, щоб тебе не чули. Ти говорив, а тебе не чули… Тобі потрібен був вихід. І я зрозуміла, що тут уже мої фокуси з Планами не проконають… І я почала тупо вмовляти: “Вовчик, тобі потрібно розкритися, ти задихаєшся, ЕдгарПо мій почтенний (від слова “почти”:). Ти маєш це опублікувати. Воно має вийти назовні. Воно не має бути лише в тобі. Пофіг, читатимуть це чи ні, це не важливо. Важливо лише те, що воно вирветься з тебе і не буде гризти, з’їдати тебе зсередини.” Але йшли місяці, а ти не насмілювався, вагався. І ця невизначеність, коли ти і в собі вже не можеш носити і боїшся показати комусь… ти вирішив… ти почав думати про самогубство… Отаке просте рішення ти знайшов, Вовочка… Як завжди. А я зі страхом бачила, як у твоєму житті почали виринати Плани один страшніший за інший. Ти вирішив, що головне все розпланувати. Розпланувати, куди дінуться собаки. Вибрати знаряддя… ти холоднокровно вибрав засіб… Ти продумував, щоб тебе знайшли не дуже рано, щоб не створювати проблем для медичних працівників, і не дуже пізно, щоб твій труп не засмердівся, а собаки почали його жерти, бо ж голодні…
— Свєта, можна без подробиць? Так, я саме так думав, але ж… фу!…
— Добре-добре, собаки гризуть твою руку, що звисає з ванни…
— Свєта!
— Ну все, добре, не буду… А я не втомлювалась вмовляти…
— І я вирішив… ладно, якщо все рівно вскриватимусь, то не прямо сьогодні, бо ще не все підготував… а поки… опублікую вже хоч щось… все рівно вже наче й не страшно, бо завтра вмру…
— І що сталося, Вовчик?
— Я натиснув “Опублікувати”. І сталося реальне чудо. Це був як ковток повітря, як наче сидів у темряві, і раптом відчинилися брами, і линуло сонце, і освітило мене, мою нікчемність, і та нікчемність у сонячних променях заграла… і стала наче й не дуже нікчемністю…
— І коли, після того ти згадав про плани згубити себе?
— Аж коли ти сказала, що ми маємо про це написати… я зовсім забув про те…
Щасливий Вовчик
— Вовчик, я так раділа, що відвела те від тебе, ти не уявляєш. Бачиш, яких зусиль коштує — відвернути цю біду. Які Плани довелося задіяти, і який вплив мій на тебе довелося використати… Далі буде(є)
