Якийсь... Капець... Добре... Я спробую описати ЦЕ...
Коли це відбувалося, у мене наче не стало слів. Всі слова наче ніколи не існували. Слова не мали ні значення, ні сенсу. Наче все відбувається у місці, де слів не існує. Лише відчуття? Навряд... Відчуттями це я теж не назвав би. Я спробую дібрати слова, хоча це тупо... Немає цьому... не може бути назви... слів... Відчуття, для яких не можна вигадати слів... ні це не кайф... може кайф – найближче слово, але воно не відображає і десятої долі того... явища, відчуття, стану... Бо це не відчуття. Як там написано: “спочатку було слово”? Хріна зо два...
Та треба ж це якось називати... ну, хоч для себе потім... згадувати потім. Говорити про це з тобою... А то що я скажу? Свєта, а пам’ятаєш, як ти зробила ЦЕ? Ти скажеш, типу, Вовчик ти про що? А я, дурник, не знатиму, що й сказати... А ти... Коротше...
Спочатку я попросив тебе... почистити мене, як ти робила колись... тобто, коли я типу медитував... а ти тоді зробила так, що я... хвилин двадцять чи тридцять, насправді важко сказати скільки... лежав наче мене випрали з “Тайдом” і накрохмалили, як наволочку... таке відчуття було чистоти, що капець, очистився, як перед смертю... А-а-а, Свєта, ти ржеш? Я ж відчуваю, як ти ржеш...
— Вовчик, ти наче дитинча... Чому я маю ржати? Тому що Вовчик пожартував про смерть до своєї померлої жінки? Теж мені комік... Ти не вважаєш...
— Не можна не зацінити таку шутку, так? Ой, я комік! Скажи, шо я комік, Свєта!...
— Рівня Кошового...
— Добре, що було далі... Тож лежу я такий, чекаю на прання-прасування мого мозку і духу... але відчуваю, що ти робиш зі мною щось іще... потім я підняв ліву руку... і... мені здалося, що вона розчинилася в чомусь, чого не існує... воно звучить, як брєд, але ж ти мене розумієш, бо я себе розумію не дуже... тобто, як наче навколо мене дуже густий туман порожнечі... туман порожнечі... настільки густий, що я бачу лише на кількадесят сантиметрів, і я не можу побачити власну витягнуту руку. Але це відчуття, а не те, що я бачу... і я просто не відчуваю руки далі якоїсь відстані... Тобто коли я підношу руку близько до себе – вона є, а коли віддаляю — її немає. Вона наче розчинилася. Ні, не так... руки наче ніколи не існувало, розумієш? Вона не має сенсу... капець якийсь... моя рука втратила сенс, чи що?
— Це тому, що простору немає, не існує... тут...
— Потім я підняв праву руку і її не стало так само... потім розчинилося все тіло, воно наче теж перестало існувати, хоча я точно знав, що воно нікуди не зникло... а найприкольніше сталося з головою, з мізками... наче голова стала порожньою сферою... тобто я відчував краї, а посередині було пусто... і це було зовсім не тривожно... тобто, я не подумав “Боже, я не існую більше, що мені тепер робити? Як далі жить? А-а-а!” Я навпаки відчував дурнуватий спокій і знав напевно, що зараз можу повернутися в своє тіло, якщо захочу, але я не хотів... бо було ще дещо... я відчував ще таке... наче якусь... любов? Що це було, Свєта?
— Це я. Так треба, Вовочка...
— ...зараз це дуже смішно уявляти, а тоді так, нормально. А ще прикольне відчуття того, що інакше взагалі і бути не може... Наче так і треба... і як я взагалі раніше жив?.. І чи жив я раніше взагалі?.. Тобто я був... я був де, Свєта?
— Це була я, це мій світ, Вовочка.
— Це от... прямо той світ?
— Не зовсім. Це частина того світу. Це я.
— І я бачив тебе, моя Свєточка. Ти була... ПРОЗОРА!... прозора, наче... скляна, ні... не скляна, а наче... так, скляна, але це якесь живе, рухливе скло. А у тебе в середині горів вогонь... язики полум’я... вони вигравали, мерехтіли на твоєму обличчі... а саме прикольне було те, що я наче вже це бачив... я знаю, що так і має бути. І я бачив те, що має сенс, а мені в той момент мало сенс лише твоє обличчя, я ж так давно хотів побачити твоє обличчя, Свєта. І твоя родинка на щоці. Я знав, що вона має сенс, і я її побачив, Боже, як я хотів її побачити, моя рідненька, улюблена родинка...
— Що ти ще бачив, Вовочка?
— Ще я бачив... нічого... блін, Свєта... якби я знав, що я ТАМ, на тому світі...
— Вовочка, У тому світі, я ж тобі казала – У а не НА.
— ...У тому світі... я б роздивлявся навколо. Ото я тормоз... Я навіть руки своєї не бачив... Це ж тому, що там не існує простору, так, Свєта? Бач, що я вже знаю, ага?... Знать то знаю... не існує простору, так, що аж руки пропадають, коли їх простягаєш... ну і як це зрозуміти? Як мені це збагнути? Померти, чи що?
— У тебе ще буде можливість. Не обов’язково для цього вмирати...
— Так ти ж ЦЕ зробила без того... Я ж наче ще живий? Це ж поки ми тут, а ви там... Це ж ми не можемо бачити, відчувати те, що ви... як ви там відчуваєте, живете... тобто, ви ж не живете?... в нашому розумінні... Оце ми тут зашторені, да?... А ти ще зробиш так? Ти покажеш мені?... Як зараз...
— Так.
— Я такого ніколи не переживав... Туплю, ти ж і так це знаєш... Взагалі, ти ж мені це змогла показати, тому що?...
— Це наш вибір, Вовчик... твій і мій вибір, пам’ятаєш?
— Так, а може взагалі ніхто в світі... в цьому світі такого не переживав?
— Семеро з нині живущих переживали це, Вовчик.
— Ні, кілька людей переживали... да?... Чекай... три, п’ять?, сім, вісім?, ні, багато… сім?... семеро таке переживали?... я один з семи... капець... Так а чому ти раніше так не робила?
— Я боялась, я не знала напевно, чи ти відчуєш? і чи нормально перенесеш?
— Ти боялась... я зрозумів... так-так, ага... тепер я зрозумів ще дещо. Коли перед ЦИМ у мене заболіла голова, так... аж стало підташнювати. Я вирішив тоді лягти.
— Так, треба було тебе уложити, Вовочка... Вибач за голову. Це було потрібно... Чи ти волів би впасти під час ЦЬОГО і налякати собак?
— Тоді... ага... Мені завжди хочеться, щоб хтось біля мене полежав... пожалів мене... Ну, тебе ж вже нема... типу нема, скажімо. Жужу підізвав, щоб лягла біля мене... вона якось... так глянула, типу відмовила, демонстративно розвернулась і пішла в коридор... Джесіка лягла біля мене, але чомусь розвернулась і відсунулась подалі... потім я згріб в обійми Найду і силком поклав коло себе, а вона, на мій подив, трохи полежала і несподівано покинула мене. Так що я лишився аж трохи обиженим... трохи...
— Так, я відіслала собачок...
— Свєта здихалась собачок... Слухай, а як ти здихалась. Можна конкретніше? Ти що наказала? Попросила? Що ти їм сказала?
— Можна сказати, попросила.
— Ти ж без слів якось це робиш, ти лише захотіла, я ж наче знаю це... Так, а я руки… так... так... зачекай, я ж не договорив... я не закінчив запитання, а вже відчуваю відповідь... ти що читаєш?... ні, ти ж не читаєш мислі...
— Вовочка, ти просто САМ знаєш відповідь.
— Я САМ знаю відповідь! Це капець! Несподівано і якось… раніше так не було…
— Багато чого…
— Так, раніше багато чого не було. Давай зараз не про це… Давай про то, що було. Наприклад… За те, що я зараз відчув таке, що не відчував майже ніхто і ніколи, я ж маю тобі віддячити, чи як, Свєтуля?
— Так, Вовчик… якщо ти говориш про те, що було раніше, то ти реально мені тепер винен… жертву.
— Ага, я знаю, що ти тільки що сказала. Ти сказала, що я маю тобі щось пожертвувати, так? Бо ти ж завжди мала почуття гумору, і я за це тебе дуже любив…
— Я тебе зараз в чорну діру викину, Вовчик!
— …Ой, вибач… звичайно, я тебе люблю, а не любив. Ти ж не була, а є… от я тормоз…
— Ти тормоз, Вовчик, не тому, що я буцімто розсердилась, що ти говориш про мене в минулому часі, а тому, що досі не розумієш, що для мене самого цього минулого часу не існує. Ладно, прощаю…
— Тож, богам, духам і всяким іншим духовним сутностям люди за щось, чи в передчутті чогось завжди жертвували щось… бажано м’ясне, скажімо ягня, або козичку… курочку, тільки обов’язково незайманих, бо займані ж вам, Духам не цікаві. Наче ви на них одружуватися збираєтесь. Чи ще щось таке…, ну що там роблять з незайманими…
— Займають… Вовчик, підбирай образи, бо п*здану молнією і залетиш аж за горизонт подій…
— То продовжуй далі сама…
— Добре. Уявляю, сиджу це я така, Богиня Свєта, роблю усілякі добрі справи… там дощ пошлю ефіопам, там вилікую п'ятирічного Ніцше(бо ж хто тоді вам про надлюдину розкаже), там Лазаря воскрешу… та чимало справ… І тут приносять мені вдячні фізики пожертву у вигляді забитого звірятка і я раптом стаю така щаслива… “бач, не забули, пам’ятають про нас, духовних сутностей”. І так зразу приємно Душі на душі стає. Сарказм, єслішо, Вовочка…
