Вселенська База Даних

— … Зараз, Свєта… я відійду від шоку… мені здається, що я зараз почав трохи розуміти, в чому суть квантової невизначеності.

— Я знаю, що воно дивно і незрозуміло для вас, фізиків. Ви звикли до прямолінійності у своїх науках. Ви спираєтеся на практичні досліди, ще й придумали цілі системи, за якими визначаєте правильність або хибність своїх теорій. А коли стикаєтеся з тим, що не піддається розумінню з математичної або фізичної точки зору, то спочатку перебуваєте у ступорі, зате потім берете себе у руки, і героїчно вигадуєте квантову математику… здається, що коли ви нарешті виявите існування Духів, то обов’язково винайдете ще й “духовну математику”.

— Мені дивно інше, Свєта. Я почув це від… тебе? Причому, мені навіть не те дивно, що ти мертва… мені дивно… (блін, як це їй сказати?) … ага… типу мені вдасться це від тебе якось утаїти?…

— … Вовочка, заспокойся, я не читаю твої думки… ти можеш утаїти, що хочеш… хоча, я б не радила…

— … Ти зараз скажеш, я не читаю твої мислі, так?… Мабуть, вже сказала?… Я тебе знаю… вже знаю… бо от що я хочу сказати чесно… коли ти була жива, я… як це сказати… я думав… я не вважав тебе… ну, сильно розумною… ну, добре… я взагалі вважав тебе не розумною! (зараз получу від неї п*здюліну!)… а-а-а… це молнії?… ти пускаєш в мене свої молнії, як Зевс!… а-а-а… ти спепеляєш мене… Свєта-а-а!… я вже мертвий?… я головєшка?…

Свєта пускає молнії, ймовірно у Вовчика (у ролі Свєти Audrey Tautou)

— Вовочка, заради Бога, наче це новина для мене?… не сміши… я дійсно не справляла враження розумаки… це частково через хворобу… але… я ж трієчниця…

— А-ха-ха, Свєта… Гугл підкреслив слово “трієчниця”, коли я його написав з твоїх слів, і пропонує замінити на “двієчниця”… Ха-ха… Свєта ти — двієчниця… Гугл брехати не буде…

— Я на твій Гугл зараз порчу з прокляттям наведу… ти ба?… у самого ні один додаток до пуття не працює…

— Ой, я лусну!… Ха-ха-ха… Та я шуткую, ти ж знаєш… наче я не знаю, як на тебе діяла та довбана хорея… Я ж тебе зустрів, коли хорея вже гарненько тебе зашторила. Ти одинадцять років тому, коли зайшла до мене той перший раз, була наче трохи п’яненька… така… наче дитина років десяти… Я зовсім не знав, яка ти була, коли була здорова. Тепер, як це не дивно, знаю…

— Тут, Вовчик, кожен може стати хоч Архімедом, я маю на увазі за рівнем ай-кью. Немає плоті — немає тормозу… А в Общаку (так мій Вовчик назвав те, що є базою даних Духовного Світу, хоча це дуже не точно, та хай вже так і буде) інформація, яку ти навіть уявити собі не можеш. Ти навіть не підозрюєш, що така інформація існує, а вона вже є в Общаку. Там усе… Геть усе… Уяви, ти думаєш думку, наприклад, “Весь світ — театр” і, такий, розмірковуєш… (зараз, я навіть спробую зберегти твій стиль)… думаєш: “Блін! Я геній! Я найгеніальніший геній! НайгеніТальніший… ги-ги… ги-ги… Весь світ театр! — ця фраза увійде у історію… Це капець!”… приблизно так ти думаєш… а, виявляється, що ти цю фразу просто “стягнув” з Общаку. Є така… база даних, в якої зберігається все… всі думки, усі мислеформи, які породжені фізиками… зараз я про фізиків, як про вас, жителів фізичного світу… тобто, по-простому, це як камера у твоєму мозку, що записує кожну думку. От сказав, наприклад колись Шекспір цю фразу: “Весь світ — театр…” і, припустимо не записав тоді її… а Вовочка, через сотні років міркував собі про щось філософське, як він зазвичай робить… насправді, був під “струєю” з Общаку… і зачепив ту фразу… ми тут говоримо: “стягнув”… і вирішив, що нафілософствував цю фразу сам… а ні, Вовочка… не ти геній, а пан Шекспір… бо хоча він і не записав її на фізичний носій, на папір, вона збереглася все одно, тут, у Духовному світі, у Общаку…

Вовчик притворяється Шекспіром(в ролі Вовчика неперевершений Луї де Фюнес)

— У мене зараз голова така, наче… наче туди між нейрони накачали веселящого газу… вона крутиться… і мені якось дивно весело, як дурачку у церкві… мені здається, що ти щось говориш, а я геть нічого не розумію, у мене шарики за роліки…

— Вовчик, я тебе загрузила, вибач. Я думала, ти вже звик… все… йди відпочинь… лягай…

— Свєтуля, я… можна я полежу трохи?… я мабуть ляжу…

— Лягай, Вовочка, я просто буду поряд…

— Ти ж будеш поряд, да?… Я люблю тебе…

— Я знаю…

***

— Ні, це геть не схоже на віру. Це щось інше. Мені здається, що це просто знання… Я просто знаю, що ти тут… Ти спиш?… А ви взагалі спите?… Я думаю, якщо працюєш, то маєш і відпочивати… Так же ж? А може й ні. Що ти там взагалі робиш? Чи тільки ходиш за мною і спостерігаєш, що я роблю… Це мабуть прикольно… а зараз ти де… на дивані?… в кутку?… де ти?

— Я хотіла б доторкнутися… на жаль ти не відчуєш…

— О, я відчув дотик… ти позаду… ти торкнулася руки… отут… так?… я відчув… блін, обалдіти!… я відчув!

— Вовчик, то тобі здалося… це неможливо, дорогенький… на жаль…

— Нє, це ж реально був дотик?… я можу тебе відчути… фізично… капець!…

— Вовочка, не сходь з ума… тобі здалося…

— Це комусь розказати, ніхто ж не повірить… скажуть, я шизанувся… але ж я знаю, що ні… хоча… всі шизануті так кажуть… я ж лежав колись на дурці, я знаю…

— Шизик мій.

Вовчик відчув дотик Свєти

— До речі про шизиків. Мені тепер стало цікаво… ці хворі… от вони ж чують голоси… їх від цього лікують… бо це ж начебто ненормально… але… вони ж справді щось чують?… чи це їм просто здається?… насправді, цікаво інше… я пам’ятаю, був у класі третьому, а моя старша сестра була, мабуть в десятому… у неї був підручник з астрономії… о, яким же цікавим мені був той підручник… я, мабуть годинами роздивлявся картинки зірок, галактик, планет, Сонця, нашої Сонячної системи… я прочитав там, що відстані до зірок вимірюються у світлових роках, тобто, світловий рік — це… скільки світло пройшло за цілий рік… я силився збагнути, як це багато… і я так був тим вражений, що не спав мабуть цілу ніч… і, раптом в цю ніч мене осінило… це ж ми бачимо зорі такими, якими вони були багато років тому… ми бачимо їх у МИНУЛОМУ… але в книжці про це нічого не було сказано… і я вирішив, що цю тайну я сам відкрив і, крім мене, в цілому світі про це ніхто навіть не здогадується… і всі такі ідіоти, бо думають, що дивляться на зорі, якими вони є… от прямо зараз… а це ж НЕ ТАК… капець… і я носив цю велику тайну довго… аж поки у мене не з’явився справжній друг Богдан… і я, взявши з нього чесне слово нікому про це не казати, повідомив про своє таке важливе для сучасної науки відкриття… Богдан не читав тої книжки і до астрономії йому було байдуже, але і він був надзвичайно вражений думкою про те, що насправді бачить минуле зірок…

Потім, звичайно, я зрозумів, що це моє відкриття ні для кого не новина, але ж я САМ додумався до цього, ніхто мені не казав… і це було дивно…

Через пару років ми з Богданом захопилися не точними науками, а поезією і піснями під гітару, тоді це називалося самодіяльними піснями… а таких як ми називали тоді бардами… ми частенько сиділи разом з Богданом і писали спільні пісні. Багато разів ми ловили себе на тому, що слова іноді приходять до нас обох одні і ті самі. Він міг почати нову строчку тексту, а я міг її закінчити… а він, такий обалдівший говорив, що і він збирався закінчити строку тими ж самими словами. Ми вирішили, що ми думаємо однаково, отже ми справжні друзі, а не такі, як інші, що тільки прикидаються друзями… і ми були горді тим. А пізніше, коли я вже сам, без друга писав бувало пісні, я часто відчував, що я наче нічого не вигадую, а слова наче самі ллються в мою голову прямим потоком так, що я не встигаю їх записувати…

— Цей поток називається струя, Вовочка. Ти тягнув струю з Общаку…

Вовчик бард

— …а оце якесь дивне розуміння, що це щось не моє взагалі… що цей потік…

— Струя…

— …чи струя… та ні, потік наче зрозуміліше… але, здається, слово струя правильне… це ти, мабуть, сказала, Свєта?… так наче ж потік, нє?… ну, якщо ти кажеш струя, то хай буде струя… от, що я думаю, Свєта… я звичайно, можу сто разів помилятися, але, здається ота струя йде з якогось одного місця, і ти про нього знаєш… блін… стривай… ото я тупий…

— Тугодоганяємий ти, Вовочка…

— …то ж ти мені про це вже розказала напевно, а я тут такий з себе ізобретатєля корчу, тіпа я сам до цього додумався… капець… геть як ото з зорями в минулому…

— Та я вже звикла, що ти, коханий Вовочка такий… (добре промовчу)… до речі, хочу додати, що не тільки ви з Богданом користувались Общаком, аби писати свої бардівські пісні. Я розповідала тобі про Загальну теорію відносності Ейнштейна, яку приписують начебто геніальності цього вченого. Уяви собі, що подібні відкриття у той час паралельно зробили ще кілька вчених. І про деякі такі роботи ваша історія навіть не зберегла ніякої інформації. (Але рукописи, як кажуть не горять, Общак пам’ятає все). Теорія відносності насправді могла називатися і не теорією відносності і носити ім’я, скажімо, Анрі Пуанкаре або Давида Гільберта, чи Тимірязєва, або ще двох, чиї імена залишились вам невідомими. Ейнштейн лише на кілька місяців раніше за суперників опублікував свої постулати. Насправді вони не суперниками були, а КОМАНДОЮ, бо обмінювались ідеями і навіть висновками і формулами через Общак. Ба більше, здається дехто з них навіть здогадався, що відбувається за лаштунками, а насправді, в Духовному світі. Він, а точніше вона всупереч фізичним уявленням вченої, запідозрила, що коли в різних місцях і в різний час різні люди роблять схожі висновки, то це не випадковість. І вона навіть зробила певні припущення щодо цієї невипадковості, які використав раніше Макс Планк, щоб першим, як йому здавалося описати квантову теорію.

— Стоп-стоп, моя Богиня Фізико-Математичних Наук… Як Планк використав “раніше” висновки тієї тітоньки. Тих висновків ще ж не було… Це ж брєд.

Ейнштейнова команда у Тому Світі

— Ні, Вовчик, не брєд. Це брєд у вашому, часовому Фізичному вимірі. Духовний світ існує не в такому вимірі. Тут час є, як поняття, як параметр. Але час не є прямим виміром, як у вас. Тобі складно ще це збагнути, але прийде час і ти збагнеш…

— Ти на що намікаєш, Мертва Принцеса, що прийде час, і я прийду до тебе і все збагну?

— Вовчик, тобі аби дуркувати. Не відволікайся, подумай краще: звідкіля Планк узяв свої теоретичні припущення? Як гадаєш, Вовочка?

— З Общаку?

Оющак

— Так. І він теж зрозумів, що не є першим. У нього було дивне відчуття, що він, коли записував свою теорію, наче списував її з якоїсь невидимої шпаргалки. А ще зрозумів, що кванти є не лише у світловому потоці. І був правий, бо ж і Общак, уяви собі працює за тими самими принципами квантової механіки. Але Планк не виказав цього відкрито, боячись бути осміяним і лише народив відому фразу про “ідеї, що витають у повітрі…”.

— Чекай! Тобто мої пісні можуть виявитись і не моїми піснями насправді? Вони “витали у повітрі”? Або хтось може витягти мої пісні з Общаку і видати за свої… так, Свєта?

— Ні, Вовочка, навряд чи ти спромігся б стягти цілу повну пісню іншого автора. Твоя пісня складалася, швидше за все з сотень струй. До того ж струї тягне твій дух. Причому, у своєму, так би мовити, форматі. Це не слова в твоєму розумінні. Це той самий формат, в якому я спілкуюсь із тобою. А мозок лише інтерпретує, формалізує, декодує. А як мозок це зробить, які добере слова, залежить від твого настрою, твоїх моральних принципів, твого гормонального стану, стану здоров’я та багато від чого… навіть від того, чим ти вчора вечеряв… Так що заспокойся, твоя пісня це твоя пісня, як відбиток твоєї душі, Вовочка… Кобзарик мій…

— Не знаю, що ти саме сказала, але відчуття, наче щось добре, приємне… Дивись, що я тут написав, може стягнув з Общаку, скоріш за все стягнув, але це для тебе: