— Ти уявляєш, щоб ми ще рік тому могли так спілкуватися, як оце зараз? У нас же такого не було. Ти лежала, як овоч, вибач… ну це ж так…
— Так, Вовчик, я того й не пам’ятаю, просто знаю, що так було, бо я все про те життя знаю, але багато чого не пам’ятаю…
— Я навіть не знаю, чи пам’ятаєш ти це. Я думаю, що не пам’ятаєш, Свєта. Але ти, вибач, була , як овоч. Ти просто дивилась на мене. Я до тебе говорю, а ти дивишся і не реагуєш… зовсім не реагуєш… очі… ні, очі не порожні… я бачу, що ти мене, наче, знаєш і навіть, я б сказав, любиш мене, але… я до тебе говорю, а ти не реагуєш… ні очима, ніяк… просто дивишся на мене… з любов’ю дивишся… ми ж не могли спілкуватися, а зараз, я говорю, а ти мене чуєш, я точно знаю, що чуєш, бо… це дивне відчуття, коли говориш і розумієш, що тебе чують… наче я відчуваю… я відчуваю, як мої слова попадають точно за адресою… це не пояснити… це просто таке відчуття.
— Я знаю, Вовчик, у мене те саме відчуття, хоча й знаю, що ти мене не чуєш… але відчуття говорить… відчуття, що все-таки чуєш.
— Шкода, звичайно, що я тебе не чую, але ти говори… говори, Свєта, бо я знаю, що ти говориш, і здається, знаю про що. А іноді до мене долітають слова… знаєш, вони просто якось спливають, чи щось таке… у голові спливають… поруч з моїми словами спливають слова… вони якісь інші… вони не мої… точно не мої… я би так не подумав… я би такого слова не вжив… і тоді я розумію, що це — твоє слово… це воно від тебе долетіло до мене… твоє слово вплелося в мої думки…
— Вовчик, ти не уявляєш, як я радію… я кожного разу радію… я верещу, як дурочка… коли ти раптом почуєш якесь одне єдине слово із того якогось речення, що я тільки-но сказала. Я не знаю, ти такий мій голубчик… ти такий чуттєвий… ти зміг почути… ніхто б не зміг… ти — мій медіум ніжний… я така буваю щаслива отому єдиному слову, що ти почув. Говори… говори зі мною… думай вголос… бо я через тебе часом чую і свій голос… тож говори постійно… не думай про себе… думай вголос…
— Я думаю вголос, щоб ти чула, бо ти ж наче не вмієш читати мислі… чи вмієш?… Свєта-а… Хоча пофіг… мені немає що від тебе скривати… Я все озвучую, щоб ти раптом не пропустила чогось важливого.
***
— Розумієш, Свєта? Близько двох років тому я зрозумів, що маю переосмислити своє світосприйняття. Я зараз не можу знати, який вплив на це рішення мала ти…
— Я маю до цього пряме відношення, Вовочка. МАЮ а не МАЛА, але тобі важко це зрозуміти… поки що. Часу в твоєму розумінні тут не існує… Я можу впливати на речі, які сталися навіть до моєї смерті. Ліки. Ти випадково виявив, що тобі стало краще від ліків, що виписали мені…
— Мені чомусь здається, що ти якось повпливала на те моє рішення. Але це ж якийсь… парадокс, чи щось таке… ти ж пішла від мене лише кілька місяці тому… я не розумію… але коли-небудь обов’язково зрозумію, як вже зрозумів багато речей… Але ж я вже зрозумів, що час у вас тече якось не так, як у нас… але ж… так багато “але” з цього виникає… просто капець… та зараз не про це… Коли я виявив, що все своє життя провів під впливом психічного розладу, я зрозумів, що потрібно багато чого тепер переосмислити. Адже тривога і страх, які переслідували мене з дитинства, викривляли сприйняття світу, наче криве дзеркало; диктували мої рішення… впливали на мою поведінку… наче кукловод дьоргав за ниточки, і всі мої намагання мислити тверезо і незалежно були настільки марними, що аж відчай заволодівав… о, прикольно да?: Володею володів відчай… ха-ха…
— Не відволодікайся, Володя… а то зараз зіб’єшся з мислі і будеш нить: “Свєта, що я хотів сказати? я забув, Свєта!”…
— Володар Володя володіє володіннями… ги… ладно, про що я казав? … так… блін! Свєта, що я хотів сказати?…
— Хвороба…
— А, про хворобу, так?… Я реально був у відчаї… Прикинь, ціле життя у відчаї…Відчай від того, що не розумієш, чому нічого не виходить… Хочу зробити крок вбік, піднімаю ногу, і певен, що ступаю убік… але ставлю ногу прямо. Прикинь? І коли з’явилися несподівано ліки… я ж перевіряв усі твої ліки на собі… і раптом відчув полегшення від Кафлобену. Я відкрив незнайоме до цього відчуття здорової людини… Боже, який же я був щасливий… пробач: Богиня Свєта, який же я був щасливий…
— Ти клоун, Вовочка, а я до речі ніяка не богиня…
— Ти моя Богиня, Богинєчка Свєточка! Так от… я раніше ж думав, що я нормальний, а всі навколо такі самі, і так само живуть у страху і тривозі… хоча, в якомусь сенсі воно так і є… але зараз не про це… А тут раптом відчув… ну, що нормальним бути — це зовсім інше, не те як себе почував я… що я був в нерівних умовах з іншими… Усі ж теж вважали мене нормальним… і я перші, десь, місяці… я насолоджувався своєю нормальністю… насправді своїм здоров’ям… я відчував себе суперменом, який тільки-но дізнався про свою суперсилу… це якби ти, Свєта після років хвороби раптом піднялась і заговорила…
— Ну, взагалі-то воно десь так і сталося…
— А! ти ж реально, після того… ну тойво… як пішла… ти ж відчула, мабуть, те саме… От і я так само — я наче на крилах летів; я розумів речі, які раніше були наче закриті для мене і насолоджувався цим; я розбирався у причинах своїх вчинків і своїх… комплексів, фобій… і я цим насолоджувався, Свєта… І тоді я вирішив обов’язково переосмислити все, чим я раніше жив, бо ж воно народилося у хворій психіці, або прийшло ззовні, пропущене крізь страхи і фобії. Я вирішив відкинути, забути те, чому навчився за життя, весь досвід і погляди… все до біса… побудувати себе наново… з НУЛЯ. І я несподівано виявив, що це не так просто… складно відмовитись від старих переконань.
— Переконання — тормоз прогресу. Людина відгороджується від знання стіною переконань.
— Тормоз? Чому? Свєта, ти що мене знову тормозом обізвала? Взагалі я не проти, бо це правда. Але що я зараз… щось не так сказав?…
— Не ти тормоз, Вовчик. Переконання — тормоз!
— То ж я почав наново себе будувати. Я сказав собі — я не знаю нічого… геть нічого. І я читав, багато читав: філософія, наука, релігія, астрономія, хімія… прямо зі шкільної програми… Я стрибав від джерела до джерела… Від посилання до посилання… Я порівнював погляди, ідеї і переконання… І знаєш, я відкрив у собі одну дуже ідіотську річ — мені часто дуже важко було переконати себе прийняти певні погляди на речі… Переосмислити світогляд виявилось не таким простим ділом… Я важко розлучався зі своїми старими переконаннями. Я зрозумів, яку шкоду завдали моєму розвитку ті довбані переконання. Але ж так зручно насправді жити з переконаннями. Ти маєш відповіді на будь-які життєві питання. Так спокійно і затишно… Виникає яка-небудь проблема, а ти відгородився від неї переконаннями і такий: “я в домику”. А якщо хтось інший доводить тобі наче й слушну думку, то з’являється у мені якась незрозуміла протидія, навіть агресія бува народжується в мені…
— Гормони, Вовочка, гормони…
Так ми іноді захищаємо свої переконання.
— Тоді, коли ми з тобою почали вчитися вдвох і ми серед іншого вивчали ендокринологію, я зрозумів, як насправді мало впливає мій здоровий ґлузд на мої сталі погляди. Я захищаю свої переконання, наче звір власну шкіру…
— Вовчик, твій організм, а не мозок, насправді захищається від нового погляду на речі.
— …і це відбувається на гормональному рівні… моя звірина лімбічна система сприймає заперечення мох переконань, як загрозу і виділяє набір гормонів той самий, що виділяється при загрозі моєму існуванню… Капець… Мені аж стидно якось зробилось, так стидно, хоч в дзеркало плюй… Мої переконання насправді — це набір хімічних речовин, і… тупо можна хімічну формулу вивести з того, як я реагую на критику або на заперечення чогось, що я вважав за правильний погляд. Невже хімія, біологія будує наш світогляд, Свєта?
— Це дуже категоричне твердження, Вовчик, не зовсім так. Але, для прикладу згадай, як ти врятував від холодної смерті свою третю собаку Мишку…
— До чого тут це?
— Я хочу, щоб ти згадав, скільки часу знадобилось для того, аби твоя Мишаня почала ходити за тобою на вулиці. Коли вона припинила тікати від тебе?
— Місяців зо три я бігав за нею. Вона уперто не признавала мене хазяїном, чи другом. Кілька разів я губив її…
— Мишка до того, як зламала лапу і замерзала у своєму логові, прожила вісім років на вулиці, іноді серед собак, а в основному, сама. Вона пережила багато різних страшних ситуацій у своєму собачому житті. Вона навіть попадала під русняві обстріли у невеличкому містечку Марганець. Вона тікала від страшних розривів війни, коли її підібрали на одному блокпосту наші воїни.
— Я так і зрозумів зразу… Вона ж лякалась кожного шороху. Хоча до людей йшла спокійно, майже без остраху. А від голосних звуків забивалась у куток, або під машини.
— Мишка ніколи не була з кимось. Виживала одненька. Самотність була її переконанням. Згадай, як вона реагувала, коли ти намагався взяти її до рук…
— Вона… наче намагалась захиститися… іноді здавалося, що от-от цапне за руку…
— Так, це був інстинкт виживання. Так реагувала її лімбічна система переконань.
— Свєта, це вже якісь Химині курі. Хіба це можна назвати переконаннями? Наприклад, я важко переконувався у аморальності християнства і релігій загалом. Реально, важко було таке прийняти, коли все життя я вважав, як і інші, що “в церкві поганому не навчать”. Що спільного тут з інстинктом Мишані?
— Спільного дуже багато, Вовочка. Згадай ту агресію, з якою люди сприймають, коли ти заперечуєш їх усталені погляди. Погляди формують у людини поведінку, реакцію на життєві виклики. Так простіше. Не треба кожного разу замислюватися, як сприймати і реагувати на ту чи іншу ситуацію у житті. Є відповіді на всі питання. Можна не переживати, що тебе зрозуміють якось не так твої одноплемінники. Твоя група тебе приймає. Входячи до групи людей ти приймаєш їх переконання. Спробуй не прийняти, і ти не виживеш серед своєї зграї.
— Тобто все рівно ж ти говориш про виживання у групі, зграї…
— А що людина без своєї соціальної групи? Ти до речі, до якої групи зараз належиш?
— Ніфіга собі питання? Відколи я перевиховав себе, так би мовити, мені складно у будь-якій групі.
— Атож, зграя тебе не приймає?
— Та так. Я навіть сказав би, відштовхує.
— А тепер згадай, як відносяться до Мишані її колишні одноплемінники? Соня, Чорний і Геля…
— Вони не приймають її. Навіть намагаються відігнати від себе, ричать на неї. Я ніколи такого не бачив, хоча начебто знаюся на собаках.
— Нічого не нагадує?
— Вона змінила переконання. Прийняла мене як друга. Змінила зграю. Стала “домашня”. Так, здається я зрозумів.
— Гормони захищають нас від іншої групи, інших переконань. Ми захищаємо свої погляди інстинктивно. Тому і реакція часто бурхлива…
— Непередбачувано бурхлива. Я іноді, заперечуючи комусь… наче б то і розумію, що моя ж позиція правильна, я і докази маю… ось наводжу… прямо залізобетонні докази… і, на мій подив зустрічаю такий несподіваний спротив… агресивний, навіть ображений спротив.
— Можу дати пораду, як спорити з такими опонентами. Не заперечуй, навіть погоджуйся з ними, а тоді говори щось типу “ви безумовно маєте рацію, але ви трохи не все розумієте, або не все знаєте”, і наведи власне бачення. Намагайся привести співрозмовника до протилежної думки так, щоб він вважав, ніби САМ дійшов протилежного висновку.
— А скажи мені, Богиня Психологиня, чому я майже завжди вірю у всю ту єресь, що ти мені говориш і сприймаю її без агресії, хоча вона майже завжди заперечує моїм поглядам?
— Може просто тому, що ти любиш мене, Вовочка… А ще тому, що я ніколи не брешу…
— Не маєш такої звички?
— Ні, тому що Духи не можуть брехати.
— Ой, чому це не можуть?
— Я розповім це наступного разу, ти вже стомився.
— О, Свєта, прийшла мені така думка… майже в тему… ну, майже… це просто сюжет… ні, навіть не сюжет, а антисюжет… ну от, всі звикли, що у “Володарі перснів” такі всі герої… ну там добро проти зла… Гендальф проти Сарумана… Фродо проти Смеагола… а ось наприклад, такий антисюжет:
В одному маленькому світі живе народ дуже симпатичних істот… ну, нехай навіть істот-карликів… ну щоб вони взагалі були для читача… такі няшки… милі істоти карлики… І ось у цей світ із світу злих орків, ельфів і всілякої іншої нечисті проникає злобний і страшний калдун і повелитель Саурон. І от, няшки-карлики узнають, що для того, аби визволитися від Саурона, який, падло таке, з’їдає усіх їхніх немовляток, які ну взагалі такі милі, що прямо вмерти можна… ой… вибач, Свєта… такі милі, що прямо впісятися можна… тож, щоб вигнати Саурона, треба у тому іншому Світі Нечисті і Вічних Воєн знайти кольцо і непремінно зберегти його і ні в якому разі не дати його знищити, бо якщо з тим кольцом щось погане станеться, то Саурона тоді вопше з рідного світу уже маковими калачами не виманиш, тобто капець вже повний… А знищити те кольцо хотять злі малоросліки на чолі з підлим Фродом, ельфом, гномом і Сірим Волшебником. А ціль усієї цієї сказочної сволоти прямо притилежна — вони бажають, щоб Саурон навічно лишився у світі наших героїв-карликів і тероризував там їхнє мирне населення. І посилають вони відважного Голума, шпіонська кличка Смеагол у нелегку путь на той світ… знову вибач, Свєта… щоб врятувати дорогоцінне тепер для свого народу кольцо. І він там, короче устраює погоні, войни, дворцові перевороти, революції, зазнає поранень, втрачає частини тіла, тобто почти як Джеймс Бонд…
Герой Смеагол проти Злого Фродо
Ну, фінал я ще не придумав. Як ти думаєш, якщо я зроблю хеппі-енд, то Толкієн розсердиться чи ні?… До речі, він вже помер?… не знаю… Свєта, якщо помер, ти можеш у нього запитати, як йому мій сюжет?… Взагалі, ти уявляєш, скільки книг, романів, різножанрових творів… та якщо подивитися на їхні сюжети і їхніх героїв з протилежної сторони… з боку терористів, маньяків, клятвопреступників… а невірні супруги?… там взагалі може виявитися, що герої — то не зовсім герої, або навіть зовсім не герої. А козли… всі козли, короче… ну все, Свєтуля, я вже майже сплю… Добраніч… Я тебе люблю…
