— Свєта допоможи, бо щось не попаду…
— Поверни трохи вбік, давай…
— О, дякую… от класно, коли ти допомагаєш… Ти просто мою руку, як рукавичку вдіваєш, чи як?… А тобі ж мабуть складно з кожною дрібницею допомагати мені?
— Та нічого, я маю час… вдосталь часу.
— А, у тебе ж тепер там час типу тече не так як у нас?… тобто ти можеш його… розтягнути там… чи що?
— Вовчик не мели дурниць. Я тобі вже говорила, що я не можу розтягувати час… тобі цього насправді не зрозуміти… у нас безкінечний час.
…
— …а, Свєта для тебе ж ця розмова вже відбулася?
— Вовчик, не відбулася… вона є ця розмова… просто є.
— Тобто ти знаєш яке я задам наступне питання?
— Знаю, Вовчик ти запитаєш: “Як я тебе чую?” але перед цим ти запитаєш звідки я дізналась що ти це запитаєш.
— Света, звідкіля ти дізналась що я задам питання “Як я тебе чую?” — це реальна містика якась…
— Вовчик, ніякої в цьому містики немає… Ти у мене дуже передбачуваний і я тебе дуже добре знаю: ти це питання мало не щодня задаєш.
— Свєта… я в шоці, це ж ти вообще все знаешь?… і про мене вообще все знаєш?…
— Ну дещо я знаю… то ж тебе цікавить як ти мене чуєш чи вже ні?
— А, щодо мого питання…
— Я тебе не сильно шокую, коли скажу, що Вовчик у нас трохи тупенький…
— Звичайно, ні. Ти мені при житті таке говорила, я навіть сердився… трохи сердився… а потім до мене дійшло, через деякий час, що, скоріш за все ти права. Я ж зі школи пам’ятаю, як мені іноді складно було вчитися і запам’ятовувати. Я історію ненавидів за те, що не міг вивчити жодної дати. А англійську мову я вчу, починаючи з четвертого класу, через інститут і дотепер, і користуюсь нею майже щодня. А і досі користуюсь постійно перекладачем, хвала гуглу, що він є. Хоча, нагадувати мені про мої недоліки, Свєта…
— Я ніколи не хотіла тебе образити. Іноді ти просто діставав своєю тупизною, Вовочка…
— Ти говорила не так… не “тупий”, а якось… не пам’ятаю… Свєта, як?
— Тугодоганяємий…
— А! “тугодоганяємий”, згадав. Бач? згадав.
— Тормоз, це я підказала…
Тормозні колодки космічного корабля. Ілюстрація Вовчикової тугодоганяємості
— Чи це ти підказала, да?
— Так, мій любий тупачок.
— О, здається ти сказала щось приємне…
— Якщо “любий тупачок” для тебе приємно, то так… тож продовжую: коли людина ставить комусь запитання, то підсвідомо прогнозує для себе відповідь.
— Так, я навіть приклад можу навести, Свєта: журналісти, коли беруть у когось інтерв’ю, відразу пропонують опитуємому варіанти відповіді. Мене це завжди забавляло.
— Так, Вовчик. Тепер дивись: ти коли ставиш питання, то теж, як і всі в більшості випадків формуєш для себе варіант відповіді, яку ти можливо зараз отримаєш. Але, мій дорогенький, через свою природну тупість і тугодумство, вибач, ти робиш це дуже повільно, і коли я тобі уже відповіла, і ти вже почув мене, ти формуєш відповідь на основі вже почутого від мене, розумієш? Я вплітаю свої слова у твоє уявлення відповіді.
— Чекай, ти хочеш сказати, що коли я задаю питання, я чую твою відповідь до того, як я встигаю подумати, яку відповідь я хотів би отримати…
— Так, Вовчик… ти просто унікальний тупачок. Якби ти формував відповідь, як усі нормальні люди, ти б пропустив, недочув би мої слова, тобто не зовсім так… мою реакцію — так вірніше буде, бо я рідко користуюсь словами, зазвичай слова не потрібні, щоб виразити думку.
— Так, я розумію, от тільки що… коли я згадував оте слово “тугодоганяємий”, я ж наче почув його… воно промайнуло в голові наче…
— Так, цього разу я проговорила його.
— Обалдєть… так просто? Я такий духовний, я чую Духів, тому що тупий?
— Вумничка, Вовочка… зараз ти справжній вумничка. Але ж не все так просто. Хочеш, я зараз щось скажу отій дамочці… глянь у вікно, он бачиш, дамочка у помаранчевій сорочці? Дивись, я зараз скажу їй: “Пані, у вас гарна попа!”
— Я щось почув, я правильно почув? що ти хочеш, щоб я подивився на задницю тієї тітки?
— Вовчик, майже. Годі витріщатися! Годі, кажу!
— Нічого там особливого. Попа, як попа.
— Вона не почула. Ні мене, ні тебе, Вовчик?
— Вона мала мене почути?
— Мене, Вовчик, мала почути мене. Ти ж якось почув? Ти, крім того, що тупенький, ти надто чутливий. Ти приймаєш ліки від чого? Чому ти приймаєш ліки?
— Я приймаю ліки від психічного розладу. У мене тривожні стани, ти знаєш, Свєта.
— Вовчик, так. У тебе тривожні стани. Ти можеш почати тривожитись просто, коли на тебе хтось подивився. А якщо хтось привітається з тобою не дуже, скажімо, дружнім тоном, у тебе може початися панічна атака через хвилин десять, п’ятнадцять.
— Так, Свєта, я ненормальний. Я ще іноді думаю, ще й шизофренік. По-перше, я чую тебе. Але ж це не голоси, про які, кажуть… ну що типу шизануті чують справжні голоси.
— Що вони чують, я тобі якось ще розповім…
— А ще від тебе якось раптом почув слово “шизик”…
— “Фізик”, Вовочка, я сказала “фізик”. Ти ще й глухенький…
— Так, я вже зрозумів, що ти казала “фізик”. Але тоді у мене мало паніка не почалася, я то подумав, що ти сказала “шизик”
— Ми тут звемо всіх вас, мешканців Фізичного світу просто “фізиками”.
— Ото дотепники, прям коміки. Ти прям Лєна Кравець почти шо…
— Ой, ладно, а сам… твої жарти про смерть спочатку тішили, і не тільки мене тут… але ж ці жарти у тебе тупенькі і пласкенькі…
— А що, шутка про те, що ти привідєніє з моторчіком вже не конає. Ой, звичайно… конаєш же в нас ти, Свєта, ніяк не сконаєш, да?
— Ну прям, Петросян, я ж кажу…
— Хіба не смішно?
— Ні.
— То, значить, я чую Духів, бо тупий, і хворий на голову?
— Ні, Вовчик, ти чутливий, а не хворий, це що, не зрозуміло?
— Абалдєть все рівно. А де ж пентаграми, кров ритуальних мишей, голоси з преісподньої, отето всьо, де містика, я питаю?
— Ти чудово розумієш, що в тому, що ти зараз зі мною спілкуєшся, немає ніякої містики.
— А як же шамани, жерці, жертвоприношення, стигмати. Я ж вчора бачив передачу про бразильских негрів, які входили в транс, курили якусь гидоту і відривали голови бідним курочкам, аби поговорити з Духами.
:thndjghbyjityyz
— Скажу так. Це те саме, якщо ти замість того, щоб заходити в будинок через гостинно відкриті для тебе двері, полізеш на дах і потрапиш в будинок через димарь, чим дуже здивуєш господарів. І вони, зрештою викинуть тебе з дому. А ти такий, перепачканий сажою, подряпаний, в розірваній одежі, гордий і щасливий будеш розповідати всім, який ти бажаний гість в тому домі. Тобто ти справді побував в тому будинку і, в якомусь сенсі навіть поспілкувався з господарями, але ж зробив це в неприродній спосіб, так би мовити.
— Через жопу?
— Можна сказати й так. Тобі ж так зрозуміліше?
— Тобто я молодець, Свєта?… я спілкуюсь з тобою в природній спосіб?
— Так, Вовочка. Якби ти хоч раз зарізав би мені в жертву тваринку, я б тебе прокляла, мабуть…
— А цукерки? Цукерки, що я кидав для тебе у річку. Це ж я типу робив тобі жертвоприношення…
— Так, це було прикольно і не більше. Ти ж розумієш, що то було жартівливе жертвоприношення… Проте рибки були вдячні.
— Добре. Тепер же постає інше питання, Свєта. Важливе питання. І ти мені раніше його трохи висвітлювала. Але тепер ми підійшли впритул до нього. Там у вашому Духовному світі… Загробному світі є така, так би мовити, база даних чи що?
Глава про Общак (Вселенська База Даних) тут
